📣 Військовий із позивним «Папа» зі слізьми на очах зізнається: він не боїться вибухів, обстрілів, смерті.
Проте інколи боїться спати, тому що часто сняться ті, кого не вдалося врятувати 16 березня 2022 року під завалами Маріупольського драмтеатру.
- Почув авіаудар по Маріуполю, перебуваючи за 200 метрів від драмтеатру. Відразу ж зрозумів: окупанти обстріляли укриття з дітьми.
Ми тоді навіть не зговорювалися: хтось крикнув „Діти!“, ще хтось з побратимів: „Пацани, прильот!“, і ми всі побігли.
Нас тоді людей тридцять було, хто біг - і якісь незнайомі хлопці, й мої…
Ми тоді, по факту, порушили ж наказ командира - бо було заборонено наближуватися до укриттів, щоб не провокувати пі**рів.
І в той момент могла прилетіть наступна авіабомба - ми так і подумали, що якраз цей удар і був для того, щоб нас зібрать в одному місці. І людей добити, і нас же…
Але що робити, лишитися на місці? Ми не могли так. Ну, а як прибігли до драмтеатру - побачили вогонь на третьому поверсі, руїни, дерева „скошені“.
Але найстрашніше було чути крики людей.
Там стогнали, ридали, плакали всі.
Відразу почав діставати з-під уламків людей, кого міг. Руками відкопував жінок і чоловіків, діставав дітей, над якими «склалися» уламки - і від будівлі, і від дерев’яних перекриттів.
Я пам’ятаю жінку, яку не міг відкопати. Вона була ніби в якійсь комірці, на неї зверху „лягла“ плита. З нею були ще діти - хлопчик із дівчинкою - та дві жінки-пенсіонерки - одна лежача, її вбило відразу, а інша ще дихала, коли я прибіг.
Я не зміг її дістати - бетонні блоки попадали, ми з хлопцями їх тягнули - не вийшло навіть з місця посунути.
І вона спершу просила її витягнути, була дуже налякана, а коли побачила, що ми не можемо, і друга жінка мертва - заспокоїлася.
Тільки просила дітей витягнути, трохи просунути якось ті блоки…
Ми не змогли. Нас людей 10 штовхали, намагалися піднять ту брилу - безрезультатно. Потім хтось машиною під'їхав, якось підв'язав, хлопці вже без мене штовхали блок - то трохи його посунули.
Дітей врятували тоді, у них тільки синці й подряпини були. І в неї черепно-мозкова, щось серйозне - бо коли її дістали, вона вже була без свідомості. З вух кров текла, вона вся була ніби побита…
Багато згорьованих людей, які знайшли своїх рідних загиблими, кричали й вили. Особливо ті, хто знаходив своїх дітей.
Дехто звинувачував усіх, кого бачив поруч - у тому, що не врятували дитину.
Багато хто просив, аби Бог забрав їхнє життя слідом за загиблим…
Того дня, дістаючи людей з-під завалів, я вперше в житті побачив кров, яка текла замість сліз, з очей поранених. Досі це мені нагадує фільми жахів, які я жодного разу після вторгнення не дивився.
На реабілітації після Маріуполя я розмовляв з двома психологами.
І що? Нічого. Так, у них є прописані якісь шаблони, як працювати із ветеранами чи діючими військовими, заготовки, що в якій ситуації казати…
А сенсу?
Вони не бачили того, що бачив я.
І не чули тих криків батьків, які не знайшли своїх дітей.
І не відкопували нікого з людей, з якими ти вчора вітався, а сьогодні у нього немає двох ніг і рук. і лише голова дивом не відлетіла. І тільки по ній ти впізнаєш цю людину.
Мені вже ніякі психологи не допоможуть.
Це зі мною на все життя…
(с) Аліна Євич, vchasnoua.com
