Сторінки історії, які потрібно знати і пам'ятати.
29 січня 1918 року відбувся бій біля залізничної станції Крути (між Бахмачем і Ніжиним) між українськими військами (у складі: 20 старшин, близько 500 юнкерів 1-ї Київської юнацької школи імені Б.Хмельницького, близко 150 чол. 1-ї сотні Студентського куреня, який було сформовано із добровольців-студентів Українського народного університету, Університету Св. Володимира, гімназистів старших класів українських гімназій на чолі з сотником Омельченком, 80 добровольців із підрозділів місцевого Вільного Козацтва під загальним керівництвом сотника А.Гончаренка) й угрупуванням більшовицької армії (чисельністю близько 5600 чол., сформоване із солдат-росіян, московських і брянських червоноармійців, балтійських матросів), яке вело наступ на Київ.
Загальні втрати українців у цьому бою – 250 чол., із них втрати в студентській сотні – близько 80 чол. (27 розстріляно, 10-12 убитих у бою, 35-40 поранених, 7 полонених).
5 січня 1918 р. на зборах студентів молодших курсів Київського університету св. Володимира та Українського народного університету було створено Помічний Студентський Курінь (студентський курінь Січових Стрільців), командир - сотник Андрій Омельченко. Крім студентів цих університетів до складу куреня також вступили учні старших класів української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства м. Києва. Таким чином вдалося сформувати дві сотні.
Перша сотня Студентського куреня 27 січня 1918 р. вибула на станцію Бахмач для підсилення українського гарнізону, що там перебував. Ця сотня разом з чотирма сотнями 1-ї Київської юнацької (юнкерської) школи (старших курсів) імені Богдана Хмельницького та загоном Вільного Козацтва (80 добровольців) взяла участь в обороні станції Крути.
Великим успіхом цього бою було саме затримки просування російських військ на Київ, що дало змогу УНР підписати Берестейський мир, що врятувало Україну від поглинення її радянською Росією.
Л.Троцький всіляко намагався затягти переговори бажаючи виграти час, щоб завершити захоплення більшої частини території України, включаючи її столицю м. Київ, що дало б можливість замінити делегацію УНР делегацією проголошеної наприкінці грудня 1917 р. радянської України.
Берестейський мир 1918 р. – перший мирний договір у Першій світовій війні 1914-1918 рр., підписаний 27 січня (9 лютого) 1918 р. у м. Бересті (м. Брест, м. Брест-Литовськ).
Берестейський мир – мирна угода між Українською Народною Республікою, з одного боку, та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією – з другого. Ініціатива у мирних переговорах з Німеччиною та її союзниками належала радянській Росії.
3 грудня 1917 р. м. Москва звернулася з відповідною пропозицією до м. Берліна, 15 грудня 1917 р. обидві сторони уклали перемир'я, після чого в штабі німецьких військ у м. Брест-Литовську почалися мирні переговори. Лінія фронту проходила по території УНР, і Українська Центральна Рада мала визначити своє ставлення до них.
На нараді керівників провідних партій – есерів і соціал-демократів – було визначено делегацію УНР у складі прем'єр-міністра В.Голубовича (голова), М.Левитського, М.Любинського, М.Полоза і О.Севрюка.
1 січня 1918 р. делегація прибула у м. Брест-Литовськ і поставила питання про свою участь у переговорах, наполягаючи на самостійному статусі. Від імені Четверного союзу міністр закордонних справ Австро-Угорщини О.Чернін заявив про визнання делегації УНР повноправним учасником переговорів. Формальне визнання УНР як самостійної держави союзники відкладали до моменту укладення мирного договору.
Л.Троцький наполіг на перерві у переговорах до кінця січня 1918 р. Російська сторона повинна була визначити, як поставитися до тяжких умов миру, включаючи великі територіальні втрати, які висунули союзники. Крім того, затягуючи переговори, Раднарком бажав виграти час, щоб завершити захоплення більшої частини території України, включаючи її столицю м. Київ, що дало б можливість замінити делегацію УНР делегацією проголошеної наприкінці грудня 1917 р. радянської України.
Після відновлення переговорів 1 лютого 1918 р. Л.Троцький заявив, що в складі російської делегації перебувають представники українського радянського уряду Ю.Медведєв і В.Шахрай. Він повідомив, що більша частина України контролюється цим урядом, а тому укладений мирний договір не можна розглядати як мир з УНР.
У відповідь виконувач обов'язків голови делегації УНР О.Севрюк ознайомив присутніх із текстом IV Універсалу УЦР і зажадав формального визнання УНР цілком самостійною, ні від кого не залежною державою.
О.Чернін від імені Четверного союзу заявив, що є всі підстави визнати УНР суверенною державою, яка може самостійно укладати міжнародні договори.
У Німеччині й Австро-Угорщині продовольча проблема була дуже гострою, і договір з Україною міг певною мірою поліпшити становище.
Заради укладення миру з УНР обидві держави давали згоду на передачу їй Холмщини з Підляшшям і на виділення західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини в окремий коронний край.
На відміну від укладеного пізніше (3 березня 1918 р.) мирного договору з Росією, договір між Україною і Четверним союзом не містив у собі пунктів, принизливих або тяжких для УНР. Сторони відмовлялися від взаємних претензій стосовно відшкодування збитків, спричинених війною, обмінювалися військовополоненими і зобов'язувалися відновити взаємні економічні відносини. Додатковими умовами договору були збройна допомога УНР для боротьби з більшовиками та позика їй у сумі мільярда карбованців. Зобов'язання УНР були цілком конкретними: за першу половину 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, 2750 тис. пудів м'яса (живою вагою), іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину.
За умовами договору, укладеного з Росією 3 березня 1918 р., Раднарком зобов'язувався визнати законність уряду УЦР на території України і укладений ним договір із країнами Четверного союзу, Росія повинна була негайно вивести свої війська з УНР, припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду, громад та установ УНР, укласти з нею мирний договір.
Договір від 9 лютого 1918 р. врятував Україну від поглинення її радянською Росією.
Делегація Четверного союзу 10 лютого 1918 р. звернулася до радянської сторони з категоричною вимогою підписати договір. Німецькі війська почали готуватися до наступу по всьому фронту від Балтики до Карпат. ВЦВК і Раднарком 24 лютого 1918 р. прийняли продиктовані умови.
Але постала молода УНР внаслідок безвідповідальної воєнної політики соціалістів виявилася оточеною вогненним ворожим кільцем. Ідея будівництва армії і флоту на принципах народної міліції фактично знищила могутнє, регулярне і загартоване війною військо УНР – його розігнала тривала соціалістична демагогія „про шкідливість постійної армії”.
Державотворча діяльність УЦР наштовхувалася на низку перешкод, головними серед яких з кінця 1917 р. стали: більшовицька агресія проти України, незавершеність Першої світової війни 1914-1918 рр., падіння авторитету влади і держави.
У таких умовах Центральній Раді довелося вести війну з більшовиками і одночасно вести мирні переговори з представниками Четверного Союзу в м. Бересті, а після підписання мирного договору 27.1(9.2).1918 р. звернутися до німців та австрійців за військовою допомогою.
Звільнивши з допомогою іноземних військ територію України від більшовиків, УЦР потрапила у залежність від німецького та австрійського військового командування.
Спроби діячів Ради продовжувати ліводемократичний курс, накреслений III і IV Універсалами, викликали невдоволення і роздратування окупаційного командування, що дозволило правим консервативним силам здійснити 29 квітня 1918 р. державний переворот. “Грамотою до всього українського народу”, підписаною П.Скоропадським, УЦР була розпущена, а видані нею закони скасовані.
На цьому завершився період існування Центральної Ради – з 7 березня 1917 р. до 29 квітня 1918 р., тобто впродовж 13 з половиною місяців Центральна Рада пережила разом з усією Україною величезну еволюцію – від підданства – через автономію – до незалежної Української держави. Вона добилася визнання прав українського народу на свою державу, свою культуру, свою мову.
